Гуляв наш опришок, до смерті гуляв. Не одна стала пуста крамниця купецька, та й не трошки кровці сплинуло з панського тіла. Гуляли красні легіники, гей би на весіллії Бо волі бажали.
Але одного разу забарився Довбуш, гуляючи при дубовім столі. Та й обступило його військо смоляків на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітись. Та легіники не мали страху: заспівали вони тоді веселої своєї пісні.
Їх спів, неначе грім великий, прокотився по всій Верховині – над Говерлою, над Черемошем, по всіх плаях карпатських, аж шишки падали з ялиці зеленої. Перестрашились смоляки того співу, а старший їх наказав схопити живцем Олексу Довбуша.
І забрязчали топірчики, затріщали пістолі та кріси, і полилася свіжа кровця ворогів. Б’ється-б’ється Довбуш, рубає панів у пень, а кінця-краю не видко: багато було вороженьків.
Та не перестрашився наш опришок – красний легінь. Вибіг він онди на ту во гору, що над ріков, став на ній і сміється з ворогів. А ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього. І сталося тоді диво: схопив Довбуш шмат величезної гори й жбурнув ним з усієї сили в смоляків. Покотилася кам’яна брила з страшенним тріском та гуркотом.
Зі страху кинулись в ноги смоляки, та то пусте було: ніхто з них не зостався в живих, всіх їх потолочила на смерть он та каменюка (старий показав рукою на камінь, якого в народі так і називають: Камінь Довбуша).