В одному з гірських селищ жив собі легінь Прут. За що його так прозвали , вже ніхто не пам’ятав . Може , що мав високий гнучкий стан , чи вже дуже спритний був до роботи . Якось забарився Прут , працюючи в горах , і вирішив не повертатися додому ,а заночувати в лісі . Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкривала його своїм пахучим убранням . Втомлений хлопець швидко заснув . І якийсь дивний сон йому привидівся . Ніби біля нього сидить дівчина . Вона вся в зеленому , очі в неї зелені , і довга , додолу коса . Вона лагідно й сумно дивиться на Прута , тихенько гладить його волосся . Щось стиха наспівує .
Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню . Та коли простягнув руку , щоб торкнутися її , дівчина щезла . Прокинувся Прут . Тихо-тихо . Тільки зірки виблискують в далекому небі . Аж дивиться – повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким зеленим вогнем . Підійшов , взяв у руки . А воно й далі світиться.Так тихо й ласкаво .
Між тим щезли зірки , і зажеврілося небо на сході у променях вранішнього сонця заблищала роса . Десь здалеку долетів перший , ще не сміливий спів пташини .
А трохи згодом уже весь ліс ожив . Величезне сонце піддіймалося з-за гір . Здавалося , що не воно підіймається , а сині гори , вклоняючись , дають йому шлях . Задивившись на всю ту красу , Прут забув про свою дивовижну знахідку . А коли глянув , то побачив : на руці лежала звичайна зелена стрічка . Вона вже не світилася : мабуть , згасла з першими променями сонця . Заховав ту стрічку Прут , а про себе вирішив будь-що відшукати красуню дівчину .
Наступного вечора Прут знову не пішов додому . Сховавшись за велику смереку , він чекав на лісову красуню. Розтанули гори в нічній темряві , повисипали зірки на небі … Раптово , наче з-під землі , з’явилася дівчина . Вона , тихесенько відхиляючи віти , йшла до старої смереки . Дівчина присіла на шершаве коріння , що повпивалося в землю , і заспівала . Спочатку тиха , а потім все гучніша пісня полетіла поміж гори .
Далека луна підспівувала дівчині . Захоплена піснею , вона не зчулася , як збоку підкрався Прут . Міцно схопив її і пригорнув до себе . Довга зелена коса змією обвила їх . Прут задивився в ясні очі , і йому здалося , ніби вся краса Карпаських гір злилася в них , глибоких і чарівних . Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках .
– Хто ти?
Ніби не живі , до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились в посмішці , але мовчали .
-Хто ти? – знову запитав Прут .
Вона схилила голову набік , посміхнулася :
-Говерла.
” Говерла , Говерла…” – прошепотів вітер .
“Говерла , Говерла…” – полетіло ген-ген удалину і затихло .
З того часу майже не приходив Прут додому . Цілими ночами з Говерлою блукав по горах . Кохання , велике й щире , переповнювало їх серця . Неосяжне , як те синє над горами , воно кликало за собою . Але потроху перша радість кохання стала затуманюватися . У Прута в долині жила старенька мати . А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька , гірського царя .
Тато , почувши про любов Говерли до Прута , розгнівався і прокляв свою доньку . Задрижали гори , загуркотіло , обсипаючись , каміння , застогнали проліски , на шаленім вітру затремтіли . Пішов гомін , страшний гомін по горах :
“Прокляв , прокля-ав!..”
Прибігла Говерла до старої смереки , притулилася до неї й залилася слізьми .
– Смереко-матінко , нема мені долі : занапастив її батько . Не пустять мене гори з прокляттям до людей . А без Прута я загину . Навчи , люба , що робити ?
Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла .
– Добре ,- мовила Говерла . – Прощавай , смереко , прощавайте , гори , прощавай , мій голубе Пруте . Як неналежатиму тобі , той не буде мені життя тут ,- і ступила на край прірви .
Ніби земля розверзлася , так загуло навкруги . Страшенна злива попригинала дерева . Вітер , мов скажений , виламував все на своєму шляху . Він з розгону вдарявся об гору , виривав дерева , гнав долі насіння і летів до сусідньої гори , одним подихом зрушуючи в долину величезні кам’яні брили . Блискавка на мить освітлювала спотворювані гори . Поламані дерева , що стогнуть поривами вітру , скидалися на страхіття . Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи , благали : ” Перестань , пер-рр-е-ста-ань!..”
Аж на ранук вщухла буря . Величне сонце піднялося оглянути Карпати – і здивувалося . На місці старої долини виросла гора . Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною . А на долині стояли люди , дивуючись новій красуні горі . Тільки в Прута щось тривожно на серці . Побіг він на гору .
– Говерло , Говерло , де ти ?!
– Це я – гора..- і біла ромашка , всміхаючись , роняє кришталеву сльозинку-росину .- Так , так , це я , Пруте …
Не повернувся Прут до людей . Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка . Вона прокладала собі шлях в ущелинах , спадала з стрімких скель і бігла далі , чиста , як сльоза . Бігла швидко , ніби боячись , що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам . І прозвали люди ту річку Прутом , а височенну гору , біля ніг якої в’ється Прут ,- Говерлою . …Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута , а він гомонить до неї , мов розказує про своє вічне кохання .
